Із нашої сторони грунтова дорога закінчувалася перед крутим узвозом до самої ріки. Цей пагорб звали в нашому народі «Зуй-гора». Мовляв, десь серед її схилів легендарний козак Зуй, що грабував царські каравани за часів царя Пєтра, заховав свій скарб, коли його переслідували опричники фельмаршала Мєньшикава. Принаймні, так розповідав Іванич, а він ті місця знав добре. Де саме та гора – бо таких місцевостей я сам знаю аж три-чотири – визначити важко. А всякі охочі ще у мій час намагалися ті скарби знайти, але якась сила водить на манівці, як казали бувальці.

Отже, з’їхати майже бездоріжжям на моторолері із коляскої тим узвозом до ріки – справа небезпечна і непроста. Тому – молодші – я та Мишка – взяли легкі речі і пішли пішки. Брат на моторолері сам почав нелегкий спуск, а Іванич – йшов поруч і час-від-часу допомогав  утримати машину, щоб не розганялася занадто. То нелегке випробовування, й брат все життя пишався цим спуском. Тим більше щастя зібратися всім вже на самому березі ріки. На обраному місці ріка робить вигин у бік гори, а гора наче підковою огортає русло. Причому гора має нешироке плато над рікою, яке круто метрів 5 висотою спадає до берегу. На плато невеличкий гай, затишно, прикрито із усіх сторін. І декілька вузеньких стежинок до ріки, а там ріка вимила під час паводків наче грот у товщі гори – можна навіть від дощу сховатися. Пісок там вологий, очерет вздовж берега. І чиста природна тиша. Тут старші ставлять риболовні приладдя поки ще вранішнє Сонце низенько. Мені – моя маленька вудочка.  Як наймолодший, я повинен першим закинути гачок із наживкою. Якщо ж і першим зловлю рибку, то буде щастя. Першу за традицією відпускають – «щоб передала своїм: рибалки добрі – черв’яка наживлюють, але потім відпускають»…

А спочатку Іванич робить свій обряд. Він присідає біля самої води, плескає тричі правою долонею по воді та каже: «Дана-дана, Кринка-Дана, дай нам на юшку!» Мишка при тому зверхньо «либиться», а ми із братом серйозні. Розмовляли ми з Мишкою російською, тому Іванич попереджає Мишку: «На рибалці – тиша, жодного матерного слова, бо риби не буде!»

Вранці ми зловили всього чотири верховодки. Маленькі, із долонь. Їх натерли сіллю та повісили на Сонці – сушитися. А щоб не дістали мухи та оси, то підвісили високо на опорі лінії електропередач, що неподалік нашого плато. Вдень – відпочинок. Можна купатися, можна подрімати – до вечора. Головна рибалка ще по-переду. Для того старший брат та Іванич розкидають приманку, основу якої складає макуха із віджиму соняшникового насіння. Ароматна, її можна і самим погризти для розваги. Всі головні події будуть вночі, після улову, біля вогнища – таємнича справа приготування юшки. І розповіді Іванича, а він знав безліч легенд та бувальщин.

А поки – є задача для молодших – збирати хмиз для вогнища на ніч, та пошукати сіна або нарізати трави, щоб підстелити під намет. Підготувати і саме місце для вогнища – то також цілий рітуал. Спочатку зрізаємо верхній шар грунту. Відкладаємо у бік. Сокиркою вирубаємо неглибоку чотирикутну яму – саме для вогнища. По від’їзду те місце засипають землею та повертають зрізаний верхній шар – і наче не було ніякого вогнища. Чай на степових травах – то перше випробування нового вогнища. А воду брали із Кринки – треба заплити до  середини русла, віднайти холодне джерело, пірнути поглибше і саме так набрати води у казан. Це також своєрідний ритуал – у кого буде чистіша й прохолодніша вода, той і розпалює вогнище, і п’є перший кухоль ароматного чаю. А Мишка плавати не вмів, то із казаном запливав я, трошки хизуючись тим.